понедельник, 3 сентября 2012 г.



 «За двома́ зайця́ми» — комедійна п'єса українського драматурга Михайла Старицького. Написана 1883 року українською мовою. Розповідає про цирульника Свирида Голохвостого, який намагається розбагатіти, одружившись із багатою міщанкою Пронею Сірко, і, водночас, залицяється до бідної дівчини-красуні Галі. В п'єсі піднімаються проблеми соціальної нерівності, висміюється життя українських русифікованих міщан Києва.

 Поклик до братів слов’ян

Чи довго ще кривді і гвалту тлумити
Святе наше право розвою?
Невже не одної ми матері діти.
Невже не брати між собою?

За віщо ж зневага? Для чого не милі
Братам наші щирі жадання?
Кого ми чіпали, кому ми вчинили
Чи кривду, чи зле руйнування?

Ми тільки боролись за власную хату,
За те, що нам дорого й нині.
Бажаємо ми і тепер небагато:
Рідного розвою родині.

Щоб дума славутня і мова співоча
Ширіли й пишались в народі.
Ми всіх пригорнули до серця охоче
Якби нам хоч трошки свободи!

Чому не ймеш віри ти, брате москалю?
Невже ти лякаєшся зради?
З тобою недолі нас кревно з’єднали,-
Не буде між нами розради.

З тобою давно ми працюєм на полі і
Розросту науки й освіти,
З тобою давно ми шукаємо волі -
Її нам з тобою ділити.

А ти, брате ляше, невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.

Хай чех оповіда, чи ми не стояли
За волю братерню горою?
Та з Жижкою ж вкупі діди наші дбали
Й здобули козацького строю!

Хай сербин розкаже, чи ми не братались,
Оружно з ним в щасті і в горі?
За віру, за волю чи ж ми не рубались
На горах, на полі, на морі?

Снити у словака - і той не з гадає
Від нас коли-небудь образи:
Злоби не було в нашім серці й немає -
Ми хтіли б загоїти врази.

До згоди ж, до гурту, до купи, слов’яне!
Забудьмо недавнії чвари,
Вгамуймо, братове, розладдя погане:
Встають-бо на заході хмари!

Спізнаймося сами, вважаймо на брата -
Тоді нас ніхто не здолає,
Тоді не дамо ми німоті урвати
Ні цяти слов’янського краю!

Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!

1871 р. Михайло Старицький

 Вірш "ВИКЛИК" Михайло Старицький написав у рідному селі Кліщинці, чекаючи на кохану дівчину.
Михайло та його троюрідний брат Микола Лисенко не цуралися простих селян і при нагоді ходили на сільські вечорниці. Там 21-річний Михайло й побачив надзвичайно вродливу дівчину Степаниду...
Кілька наступних вечорниць Степанида не приходила, і Михайло дуже сумував за нею. А потім не витримав і пішов до неї додому та попросив у її батька дозволу про зустріч. Біля Сули під вербами парубок чекав дівчину, а в голові спливали віршовані рядки:



Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!



Сядем укупі ми тут під калиною –

І над панами я пан...

Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею

Стелеться полем туман;



Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить;



Небо незміряне всипано зорями –

Що то за Божа краса!

Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса.



Ти не лякайся-но, що свої ніженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.



Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:

Тепло – ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;



Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала –

Ані шелесне в гаю!



Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх...

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання – за гріх?



 Зi Степанидою Михайло таки зустрівся та освідчився їй. На жаль, почуття не було взаємним: дівчина зізналася, що вже засватана. Тому й перестала ходити на вечорниці...

Сьогодні чи не кожен пісню "Ніч яка місячна, зоряна, ясная" виконує саме в такому варіанті. Хоча в оригінальному творі Старицького під назвою "Виклик" вона звучить так: "Ніч яка, Господи, місячна, зоряна". У редагуванні пісні лише звинувачують більшовиків (наприклад, у відомому фільмі "В бій ідуть лише старики" пісня прозвучала саме в такому атеїстичному варіанті), інші дослідники схиляються до думки, що пісню підкорегував сам народ. Також у більшості джерел вказується, що музика до цієї пісні – народна. Хоча насправді "Виклик" поклав на музику Микола Лисенко.










На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

Творчість

Перші твори Старицького були надруковані у 1865. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-их pp.

Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську групу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.

Поезія та переклади

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»).

Драматургія

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.

Проза

В останні роки свого життя, незважаючи на хворобу, Старицький написав історичний роман «Оборона Буші» (1894), романи «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.

«Разбойник Кармелюк» вперше опубліковано у газеті «Московский листок», окремою книгою цей роман вийшов у Москві у 1908 році. Українською мовою роман виходив у Львові (1909–1910) та у Чернівцях (1927).

У 1927–1928 р.р. під назвою «Кармелюк» роман вийшов у Києві за редакцією Л. М. Старицької. У 1957 та у 1959 роках роман з незначними скороченнями видавало видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь».

У 1965 р. цей роман видало видавництво «Дніпро» російською мовою під назвою «Разбойник Кармелюк», а у 1971 році — українською мовою під назвою «Кармелюк».

Видання
«Поезії» (1908);
«Драматичні твори» (1907—10);
«Вибрані твори» (1954);
«Вибрані твори» (1959);
«Твори в восьми томах» (1963—65);
«Твори у шести томах» (1989), видавництво «Дніпро»;
«Разбойник Кармелюк», (1988), видавництво «Дніпро».
                                                                     Біографія:


 В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура.

  Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім”ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, - з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще зчасів Б.Хмельницького.

 Дуже рано хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло вчився в в полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя. В 1858 році, після закінчення гімназії, разом з М.Лисенком вступає до Харківського університету, а потім переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах. М.Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, театральних, етнографічних, хорових гуртках, бере участь у роботі київської громади.

  У 1861 р. М.Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. Згодом одружується із сестрою композитора М.Лисенка Софією Віталієвною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури.

  Незабаром М.Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році. В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже в 1865 році у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з”являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність.

 Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах – у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші.

 Залишивши через хворобу театр, М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами.

 Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею.

 Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі.

  В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші.

 Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. Перед діячами театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький , як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчені драматичні твори М.Старицького, з них тринадцять оригінальних, а решта – переробки п”єс та інсценізації прозових творів інших авторів.

  У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібретто до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем.

  Реалістично зображує автор українське панство, соціальну нерівність у драмах “Не судилось”, “Розбите серце”. Соціально-побутова драма “У темряві” – це інсценізована М.Старицьким його повість “Непокорный”.

  У драмі “Талан” показано життя артистів українського театру наприкінці 19 століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено написану російською мовою драму “Крест жизни”. Велике значення в розвитку української драматургії мали також оригінальні п”єси М.Старицького на історичні теми – “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші” та “Остання ніч”.

  М.Старицький переробляв п”єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Сорочинський ярмарок”, “ Тарас Бульба”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “За двома зайцями” та інші.

  М.Лисенко написав музику до ряду п”єс М.Старицького – “Чорноморці”, “Остання ніч”, “ Чарівний сон” та опери “Різдвяна ніч” і “Тарас Бульба”.

  М.Старицький, разом з видатними драматургами М.Л.Кропивницьким та І.К.Карпенко-Карим, був творцем соціальної драми, в якій реалістично показував життя народу, викривав хижацтво панів і куркулів.

  Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза – загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький.

  Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. З глибоким реалізмом написані його повісті “Осада Буші”(1891р.), “Непокорный”(1892р.), “Заклятая пещера”(1892р.), “Червоный дьявол”(1896р.) та інші.Українські газети й журнали були заборонені, через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи “Перед бурей”(1895р.), “Буря”(1896р.), “Упристані”(1897р.). Тема роману “Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман “Разбойник Кармелюк “(1903р.)

  Своїм романам М.Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М.Старицького – це твори з сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму.

  В 1902 році М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори відомих письменників і молодих початківців. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі лише один такий альманах (“Нова рада”) було видано уже після смерті письменника у 1908 році.

  Помер М.П.Старицький 27 квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.